Всі знають про оспівану лебедину вірність. Але чи знаєте ви, що цей вислів можна застосувати й до людини та її професії. Є такі люди, якщо вони закохаються у фах, то до кінця життя будуть їй відданими та не зрадять попри всі труднощі та негаразди. Як правило, бачачи таку відданість, природа відкриває завісу своїх таємниць, обдаровуючи людину новими відкриттями. Саме так трапилось і з Річардом Смоллі, який став всесвітньо відомим нобелівським лауреатом саме завдяки такій відданості хімії. Далі на houston1.one.
Початок дружби з наукою
Народився майбутній хімік в штаті Огайо в місті Акрон 6 червня 1943 року. Він був останнім в сім’ї з 4 дітей. Згодом родина переїхала до Канзас-Сіті, де і проявилася його любов до хімії. Як це не дивно, але поштовхом для захоплення наукою став запуск супутника у 1957 році. Молодий хлопчина, почувши по радіо таку звістку, твердо повірив, що майбутнє Землі залежатиме від науки, а технології тільки продовжать розвиватися. Тож юнак серйозно взявся студіювати науку. Ще одним чинником пов’язати свою долю з наукою, а саме з хімією, стала рідна тітка по материній лінії, що була на той час єдиним науковцем у великій родині. Тітка працювала саме в хімічній галузі, і як згадував сам Смоллі: “Вона була єдиним науковцем у нашій великій родині та була однією з найрозумніших і, загалом, однією з найчудовіших людей, яких я коли-небудь зустрічав. Вона була моїм героєм. Я з любов’ю називав її “Колос Роадс”. Її приклад був головним чинником, який спонукав мене піти на хімію, а не на фізику чи інженерію”. 
Занурення в хімію
Отже, життєвий шлях обрано, мету поставлено, залишилось здобувати та досягати поки що недосяжних обріїв. Спочатку була освіта в Hope College, де Річард Смоллі провчився всього два роки, але після смерті улюбленого професора органічної хімії доктора Дж. Харві Клейнхекселя від раптового серцевого нападу, юнак, не переживши потрясіння від цього випадку, перевівся до Мічиганського університету. Тут майбутній хімік з головою поринув у вивчення хімії та пізнання світу молекул та атомів. Йому пророкували викладачі успіх та наукове майбутнє, але, на велике здивування всього викладацького штату, він раптом постановив не продовжувати навчання в аспірантурі. За словами самого Річарда, він вирішив трохи виграти часу, щоб побачити, чи дійсно він правильно обрав шлях, чи варто ставати науковцем. Дипломований спеціаліст Річард Смоллі не зрадив хімії, він тільки перемкнувся з наукової теорії до практики, ставши до роботи в лабораторії контролю якості на великому заводі у Нью-Джерсі, що належав компанії Shell Chemical Company. Час, проведений на заводі, тільки укріпив його в думці, що він на правильному шляху. І хоча він вважав свою роботу на заводі цікавою і навіть дуже приємною, його не полишала думка, що варто-таки продовжити наукову працю і вирішив вступати до аспірантури. Смоллі починає повторювати та студіювати нові знання в галузі та розсилати заявки до закладів. На той час його неймовірно захопила квантова хімія. На його звернення відреагувало кілька наукових установ серед них навіть найпрестижніший на той час інститут теоретичної хімії університету Вісконсину. Однак цього разу не судилося йому продовжити навчання, оскільки владою було скасовано автоматичну відстрочку аспірантів від призову в армію США. Тож молодий хімік продовжив роботу на заводі. В той час він познайомився з майбутньою дружиною Джудіт Грейс Сампієрі, і вони одружилися 4 травня 1968 року. Коли Джудіт була при надії, Річард знову подав заявку на вступ до аспірантури, оскільки вагітність дружини унеможливлювала службу в армії. На цей раз він обрав Принстонський університет, оскільки це було поруч з їхнім новим житлом. Його радо прийняла принстонська наукова спільнота. Влітку 1973 Річард Смоллі здобув ступінь доктора.
Х’юстонський період
Ставши професором та захистивши докторську дисертацію, Смоллі переїжджає до Х’юстона через запрошення викладати в університеті Райса. На той час він вже був відомим хіміком. Поруч з викладанням амбітний науковець продовжує досліджувати незвідану хімію. Саме в 70-х роках технічні засоби дозволили робити молекулярні дослідження з більш кратним і чітким зображенням під мікроскопом. Надзвичайно креативний науковець приблизно кожні два роки відкривав нову галузь дослідження. Його підхід до нового виклику був вельми цікавим. Спочатку він обмірковував проблему чи гіпотезу, конструював необхідне обладнання, випробовував новостворений апарат, демонстрував його можливості, давав поради своїм консультантам і далі йшов уперед за новими викликами. 
Відкриття, відзначене Нобелівською премією
До світового визнання Смоллі йшов 11 років. Почалося все майже випадково. Професор Річард Смоллі разом з доктором Крото з університету Суссексу в Англії проводили штатні експерименти із випаровування графіту лазером. Аналізуючи отримані результати, науковці помітили, що під впливом лазера молекули вуглецю утворили велику кількість винятково стабільних структур з 60 атомів. Це було щось абсолютно новим у царині хімії. Професор втратив спокій. Дружина згадувала, що він, навіть обідаючи на кухні, зі серветок конструював модель такої молекули. І обдарованому хіміку таки вдалось розв’язати нелегку задачу. Він зрозумів, що атоми утворюють форму футбольного м’яча. Така форма йому нагадувала геодезичний купол, що його винайшов Бакмінстер Фуллер, тому професор Смоллі назвав нову молекулу “бакмінстерфуллереном”. Відкриття цієї молекули дозволило розширити горизонти для досліджень, що в результаті дало можливість створити трубчасті фулерени — нанотрубки, які широко використовують у комп’ютерних технологіях, космічній галузі та навіть у медицині. Сам винахідник вважав нанотрубки дивовижним матеріалом, який міг би допомогти людству досягти деяких із найскладніших цілей, таких як пошуки чистої, недорогої енергії. За цей винахід у 1996 році Річард Смоллі разом з трьома колегами були відзначені Нобелівською премією. 
До останніх днів, бувши вже важкохворим, професор Смоллі не покидав своє улюблене дітище, на всіх рівнях пропагував можливості нанотрубок. Під його протекцією у 2000 році було засновано компанію Carbon Nanotechnologies Inc. для виробництва бакітубів. Відкриття, без сумніву, зробило прорив у різних галузях, дозволивши зробити багато корисного для людства.
Професор Річард Еррет Смоллі захворів на лейкемію, проте не залишав справу життя. Як стверджують його колеги, він, знемагаючи від болю, поїхав переконувати Конгрес США про важливість створення на національному рівні нанотехнологічну ініціативу, і йому це таки вдалось. У 1999 році було її було затверджено на державному рівні. Нанотрубки — це не єдиний його проєкт. За життя йому вдалось створити десятки унікальних та безпрецедентних технологій, що згодом були впроваджені в космічні та медичні галузі. Робочий блокнот хіміка, як згадує його близький друг і колега Джеймс М. Тур, нагадує рукописи Леонардо да Вінчі, що випереджає час. Та, на превеликий жаль, важка недуга здолала науковця. 28 жовтня 2005 року лауреат Нобелівської премії помер від лейкемії в Х’юстоні.